Історія Ірини Жук: врятувати себе та стати точкою опори для інших

«Я не могла зрозуміти, хто я, що я і що взагалі відбувається», — психіка Ірини з останніх сил намагалася її захистити. Далі — перша госпіталізація до психіатричної лікарні по швидкій. І так тричі на рік. Наразі наша героїня має інвалідність 2 групи внаслідок психічного порушення. Як же так сталося? 12 років тому Ірина опинилася самотньою матір’ю двох малолітніх дітей. Особисті емоційні переживання, недоїдання та недосипання виснажили дівчину та активували спусковий механізм психічного порушення. Але якщо копнути глибше, то цьому всьому передувала також і післяродова депресія, успішно проігнорована самою Іриною та її близькими: «У моїй родині не було звичаю звертатися до психологів чи психотерапевтів». На допомогу в побуті та вихованні синів Ірини прийшли її батьки. Проте, як часто це трапляється, стосунки були непростими. «Для мене важлива частина — прийняття мене як людини не з інвалідністю, а яка може любити, творити і жити в цьому житті», — цієї складової у вузькому сімейному колі наша героїня не віднаходила. Декілька років життя пройшло у домашніх клопотах і вимушених госпіталізаціях. Усе почало змінюватися, коли в межах КНП «КЛ «Психіатрія» Ірина відкрила для себе Центр медико-соціальної реабілітації. «Центр реабілітації — промінчик надії в моєму житті», — там наша героїня знайшла однодумців, з якими пронесла дружбу крізь роки, карантин і повномасштабну війну та організувала Групу самопомочі у 2022 році. Там же на тематичних модулях Центру дівчина набула знань і навичок: «Тепер не хвороба мене контролює, а я її». І в цьому ж таки Центрі Ірина познайомилася з Оленою Каретною, з якою вона працює над покращенням свого життя і досі. Справа в тому, що до 2019 року Центр медико-соціальної реабілітації при КНП «КЛ «Психіатрія» розробляв програму «Ведення випадку». По суті: за кожним клінічним психологом і психологинею закріплювалася певна кількість клієнтів, яких вони «вели» по життю і всіх його сферах. Саме такою ведучою для Ірини стала Олена. У 2019 році за браком коштів Центр було скорочено. На щастя, напрацювання з програми «Ведення випадку» не пропали дарма. Їх підхопила новоспечена на той час громадська організація «Психабіліті», що природним чином утворилася з фахівців і фахівчинь Центру, членів сімей його клієнтів і клієнток та самих осіб з психічними порушеннями. Ідея програми «Ведення випадку» лягла і в основу послуги «Помічник особи з психічним порушенням», над втіленням якої зараз працює ГО «Психабіліті». Мова не просто про психотерапевтичний супровід. «Вона для мене і подруга, і мама, і помічник, і янгол-охоронець. Вона спрощує всі мої задачі», — з щирою радістю розповідає Ірина. Одним із перших досягнень спільної роботи Ірини та Олени стала перша з початку хвороби самостійна подорож до Одеси на вихідні. Разом вони склали план дій на випадок погіршення стану Ірини: «Він був як милиця для мене і мені було спокійніше». Цей перший успіх дав можливість відчути свою спроможність бути самостійною людиною. З часом Олена давала Ірині все більше свободи. Як і в будь-яких людських стосунках, вони не в усьому погоджувалися одна з одною, але завжди знаходили спільну мову: «Родичі зазвичай нав’язують свою думку, а помічник зацікавлений у моїх інтересах.» Далі були виступи в театрі на базі КНП «КЛ «Психіатрія», організації виставок картин, виступи з власною авторською поезією, участь у зйомках документальних фільмів, соціальних роликів та інші творчі проєкти. Паралельно Ірині також вдалося налагодити стосунки з мамою та синами: «Зараз ми з мамою розуміємо, поважаємо і любимо одна одну. Діти почали сприймати мене цілісною особистістю, а не як людину з психічним порушенням». Завдяки психотерапії та медикаментам Ірина досягла задовільного рівня психоемоційної стабільності. Вона вже 4 роки як не пам’ятає себе в гострих станах. Госпіталізації перестали бути вимушеними, а стали радше профілактикою за власним бажанням. Навіть психотерапією дівчина займається вже не регулярно, а лише коли виникає така потреба. Сьогодні нашу героїню займає пошук роботи. За фахом Ірина кулінар, але така праця на повноцінний день зараз для неї є занадто фізично виснажливою. Орієнтуватися в пошуку дівчині допомагає порада від її помічниці Олени — детально уявляти себе на потенційному місці роботи. «О, флорист! О, хочу! А потім думаю — це квіти в’януть, їх треба реалізувати... Ні, не моє», — ділиться роздумами Ірина. Трохи роботи підкинула Ірині ГО «Психабіліті». Дівчина організувала розпис полотняних сумок, які стали подарунками учасникам і учасницям круглого столу «Шляхи до безбар'єрного життя осіб з психічними порушеннями». Усього над сумками працювали 8 майстринь з психічними порушеннями. Така діяльність могла б лягти в основу майбутньої професії Ірини. Ірина мріє відкрити власний арт-центр з майстернею, кафе та крамничкою. Таким чином вона б хотіла допомагати іншим митцям і мисткиням з психічними порушеннями: «У мене гостра потреба з народження — нести світло людям. Сподіваюся, що буду психоемоційно настільки стабільна, що буду організовувати проєкти, де люди як я зможуть себе реалізувати як матеріально, так і творчо.» Історія Ірини — чудовий приклад того, яких успіхів можна досягти на шляху до одужання в правильному оточенні. Якісний, налагоджений контакт з людиною з психічним порушенням і визнання її в першу чергу людиною дають їй можливість виражати себе, власні бажання та ідеї. Далі з підтримкою помічника людина робить самостійні дії, ухвалює самостійні рішення та потроху відчуває спроможність жити своє життя. У колі однодумців та чуйних фахівців і фахівчинь життя нашої героїні трансформувалося та крок за кроком продовжує змінюватися на краще.