Історія Тетяни Суріної: депресивний розлад як боротьба одночасно ззовні та всередині себе

Сукня і макіяж — у такому вигляді Тетяна з’явилася на нашому інтерв’ю в зумі. Вона охоче ділилася своєю історією життя протягом усіх 5 (!) годин, жваво та детально описувала причинно-наслідкові зв’язки та відтінки поведінки — як своєї, так і оточення. На перший погляд не скажеш, що ця дівчина роками лікує депресивний розлад. Але, по-перше, це одне з хибних уявлень про це психічне порушення. По-друге, Тетяна пройшла довгий шлях до зцілення і тільки зараз почала бачити його на небокраї. Коли Тетянина мати була вагітна нею, її батько покинув сім’ю. Мати залишилася із дітьми сама та переживала сильний стрес з цього приводу. Уваги потребували на той час і двоє старших братів дівчинки. «Я все-таки думаю, що я ще в утробі матері отримувала стрес. І це було причиною того, що я маленькою дівчинкою сприймала все близько до серця», — роздумує героїня. До тонкого душевного складу дівчини, на жаль, додався вплив фізичного аб’юзу та емоційний холод з боку матері. Попри випробування долі Тетяна росла слухняною та старанно вчилася. Коли вона була підлітком, помер один з її братів. На той час вона стала опорою для матері: «Я її втішала, хоча самій було страшно.» Згодом Тетяна вивчилася на кухаря. Робота за професією виявилася для дівчини важкою фізично та морально, але вона справлялася та вкладалася в сімейний бюджет з ранніх років. Та вдома все одно щовечора чекала напружена атмосфера: «Не було до кого прихилитися. Найближча людина мати, а я її боялася». Тоді й з’явилися перші серйозні складнощі з психічним здоров’ям — панічні атаки. 2000-і роки, ще відчуваються відголоски совєтчини: тотальне несприйняття та ігнорування теми ментального здоров’я в суспільстві. Незважаючи на це Тетяна збирається з духом і крізь власний сором торує свій шлях від дільничого терапевта до психіатра. Врешті їй було призначено лише курс транквілізаторів з неприємними побічними ефектами. Але на деякий час цього вистачило. Життя закрутилося: зміна професії, робота з людьми, заміжжя. Певний період Тетяна навіть забезпечувала сім’ю сама. А ще були температура 37,2, постійна втома, нервозність, плаксивість, знову панічні атаки — докучала психосоматика. Спочатку грішили на проблеми зі щитовидною залозою. Відсутність підтримки та доступної психоосвіти робили свою справу: «Дівчина з нульовою самооцінкою. Зі сторони я справляла враження впевненої, завжди веселої, усміхненої, нормальної дівчини.» Крига скресла після народження сина та розлучення. «До народження дитини в мене ще був ресурс себе відстоювати, не звертати уваги. Протягом 3-х років після народження я слабшала», — згадує Тетяна. У віці 30 років у неї стався простріл у спині, виявили хворобу хребта. До дівчини прийшло усвідомлення, що вона живе через силу та пора «спасати себе». У наступні роки дівчина знову вирушила на пошуки допомоги та стикнулася з калейдоскопом некомпетентності з боку лікарів: казали взяти себе вруки, не накручуватися, збадьоритися, читати Новий заповіт, писали їй афірмації на окремому аркушику… «Люди досі не розуміють, що депресія — це хвороба. Вони вважають, що “горя ти в житті не бачила, руки ноги є — іди працюй!” Ви не знаєте, що людина відчуває! Зі сторони в людини наче голова помита, наче не брудно одягнута, під парканом не валяється, з пляшкою не стоїть під генделиком, не пішла по миру. А спитай чому? Тому що я несу відповідальність за свою дитину. Завдяки моїй дитині я просто не пропала, я так вважаю», — Тетяну чіпляє за живе те, що суспільство, у тому числі й лікарі, досі в більшості не сприймають депресивний розлад серйозно. Тим часом світова статистика захворювання саме на депресію росте з кожним роком. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я на 2024 рік у близько 3,8% населення світу діагностують депресивний розлад протягом життя*. А показники України за останні роки погіршуються дуже стрімко. Деякі рейтинги називають нас країною №1 по частоті психічних розладів відносно кількості населення. За даними досліджень «Бази даних "Pharmxplorer" ТОВ "Проксіма Рісерч", 2009-2024» в Україні кількість рецептів, виписаних на антидепресанти за останні 5 років, виросла у 2,6 рази, а більше половини з них виписано пацієнтам у віці до 40 років**. При цьому залишається загадкою, яка кількість людей ще продовжує ігнорувати свої симптоми через сором або необізнаність. Остаточно побороти свій сором за власну хворобу нашу героїню спонукала відповідальність за сина. Поворотний момент настав, коли у нього діагностували розлад аутистичного спектру (РАС). Чергова прикрість ще й у тому, що сталося це не з подачі виховательок у школі, які жалілися на його поведінку, і навіть не з направлення лікаря психіатра. Знайома дівчина, у якої дитина з інвалідністю, підказала Тетяні записати сина на профільне обстеження. З цього часу Тетяна самостійно береться за вивчення психології. Це допомагає їй у першу чергу краще розуміти і себе, і свого сина. У віці 37 років вона нарешті знаходить корінь своїх проблем зі здоров’ям — психіатр діагностує в неї депресивний розлад. Дівчина починає системно пити антидепресанти, але це ще не все: «Ліки давали енергію, а звичка дивитися на світ через призму негативу лишалася. Треба було багато працювати над собою». Усе ще і пошуках компетентної допомоги та підтримки, Тетяна виходить на Центр медико-соціальної реабілітації при КНП «КЛ «Психіатрія»». А точніше — на ГО «Психабіліті», яка сформувалася зі спільноти Центру після його скорочення у 2019 році. Спочатку наша героїня відвідує групові заняття, а згодом розпочинає особисту роботу з клінічним психологом Ігорем Назаренком. Іншими словами, Ігор стає ведучим випадку Тетяни. Такий ведучий є прототипом послуги «Помічник особи з психічним порушенням», за запровадження якої зараз активно бореться ГО «Психабіліті». На цьому випробування не закінчилися. У 2023 році колишній чоловік Тетяни, з яким вони зберегли добрі стосунки, зник безвісті на окупованій території. Це стало сильним потрясінням для дівчини. Вона вперше госпіталізувалась до психоневрологічного диспансеру. Але ненадовго — за пів року Тетяна вже проходила навчання у школі адвокації. Дівчина планувала стати частиною робочої групи ГО «Психабіліті» у межах проєкту адвокаційної кампанії за створення послуги «Помічник особи з психічним порушенням». Проте в останній момент вона відмовилася: «Я була ще не готова та боялася підвести людей. Я відчула, що це не мій темп». За цим послідувала друга госпіталізація. Хоч до робочої групи проєкту Тетяна не увійшла, вона все одно жодним чином не лишалася осторонь. Зокрема вона разом з іншими мисткинями з психічними порушеннями розписала полотняні сумки, які потім були презентовані гостям круглого столу ГО «Психабіліті» під назвою «Шляхи до безбар’єрного життя осіб з психічними порушеннями». Більше того, Тетяна також виступила на цьому круглому столі з промовою як представниця інтересів людей з психічними порушеннями міста Києва. Тетяна щиро підтримує ідею послуги «Помічник особи з психічним порушенням». Незважаючи на те, що роботу з Ігорем Назаренком вона розпочала тоді, коли вже самостійно пройшла велику частину шляху. Ця співпраця є цінною та вирішальною для дівчини, особливо на фоні негативного досвіду з іншими психологами та психіатрами: «Якби була така послуга раніше, у мене було б набагато менше проблем і скоротився би строк мого зцілення». Зараз Тетяна перебуває вже 4 місяці в ремісії «на 80%», як вона сама це оцінює. «100% буде коли я буду постійно працювати», — дівчина заглядає у майбутнє з бойовим настроєм. У неї в планах отримати освіту психолога, до чого її підштовхує і її помічник Ігор. Також завдяки розпису сумок до круглого столу наша героїня відкрила в собі талант і любов до малювання. Точніше навіть буде сказати відкрила заново: «У дитинстві я гарно малювала. Але коли немає сил на побутові справи, то яке може бути малювання». Зараз Тетяна планує розвивати цю навичку, навіть уже має перше замовлення на картину. Історія Тетяни — яскравий приклад того, наскільки важлива компетентна та своєчасна допомога. Якщо професійність лікарів — це відповідальність профільних ВНЗ, клінік та їхня власна, то роль держави тут у створенні зрозумілої системи послуг. А ще дієвіше для держави буде запровадити посаду людини, яка знатиме цю систему та вестиме нею людей, які цього потребують. Люди з психічними порушеннями є саме одними з таких людей — вони ведуть внутрішню боротьбу за виживання. Тож примушувати їх вести ще й зовнішню боротьбу із системою як мінімум не гуманно, а то й взагалі незаконно. _________________________ * An estimated 3.8% of the population experience depression https://www.who.int/news—room/fact—sheets/detail/depression ** В Україні кількість рецептів, виписаних на антидепресанти за останні п’ять років, виросла у 2,6 рази, а більше половини з них виписано пацієнтам у віці до 40 років. https://www.depo.ua/ukr/life/depresiya—perestala—buti—khvoroboyu—litnikh—lyudey—202406111460451